Ізраїльський режисер Маті Кохаві разом з дочкою Маєю представили свою кінематографічну роботу у форматі інстаграм-історій. Тепер ми можемо не тільки уявити, але й побачити як би виглядав інстаграм 13-річної дівчинки Єви під час періоду 1944-45 років.
З одного боку, про Голокост пам’ятають усі, з іншого – може недооцінювати масштаби трагедії. Всі звикли до слів «все як у кіно», адже навіть документальне кіно прикрашає реальність. Формат інстаграм-історій дозволив повністю зобразити історію, ніби вона відбувається тут і зараз.
За один день акаунт дівчинки, померлої у газовій камері, отримав один мільйон фоловерів, переглядів – набагато більше. Нарешті, історія про цей страшний період людства «розмовляє» з молоддю їхньою мовою.
Насправді, фільм знімався у Львові під керівництвом української команди Colorfilm. Ми поспілкувалися з виконавчим продюсером українського продакшену Яною Картун, щоби більше дізнатися про проект, спосіб його реалізації та історичний бекграунд.
– Розкажіть, будь ласка, з чого взагалі почалася історія створення цього фільму саме в Україні?
– Спочатку нам зателефонував продюсер з ізраїльської сторони та запитав чи є в Україні військова техніка часів Другої світової війни, чи є місця, схожі на Угорщину та чи можливо знайти німецьку форму у значній кількості. Ми все перевірили, дали позитивну відповідь: надіслали фото Львову та всю необхідну інформацію, а після зустрічі віч-на-віч, вони прийняли рішення працювати саме з нами.
– Як проходив процес фільмування? Які він мав особливості?
– Цей проект особливий в першу чергу тому, що має формат інстаграм-історій. Всі знали, що ми знімаємо кіно, проте нам було дуже важко мовчати, що воно є настільки нетиповим. Інстаграм-кіно – це дуже інноваційно! Знімальній групі було важко звикнути до вертикальних кадрів, адже кіношники зазвичай використовують горизонтальний кадр та кадрування. Крім того, ми знімали частково на телефон, а частково на камеру, яка давала кращу якість зображення. Під час знімання головна героїня справді часто тримала у руках камеру. Іноді камеру тримав оператор, а дівчина просто характерно тримала руку. Так чи інакше, вся конструкція мала бути легкою.
Найважливіше те, що цей проект важкий саме емоційно. Попри те, що ми на майданчику всього лише реконструювали події, знаходитися там під час фільмування було моторошно. Іноді знімальна група працювала зі сльозами на скронях, тому що дійсно історія дуже важка. Та й найголовніше, що весь сценарій було написано по реальних свідченнях та щоденниках… Кожен на майданчику це розумів та відчував. Навіть, коли ми розвішували по вулицях Львова нацистську символіку, ми переживали про те, як це сприйматимуть люди: ставили спеціальну охорону…це ж, до речі, було якраз перед виборами Президента у першому турі. Напруження ще те!
Крім того, з іншого міста ми везли танк, а в контексті сучасної ситуації в Україні, ми теж переживали, щоб раптом ніхто не подумав, що це якась провокація. Саме тому ми намагалися отримати максимальну підтримку та дозволи від усіх державних установ.
– Розкажіть, будь ласка, як проходив процес підготовки до проекту? Що входило до ваших обов’язків?
– Ми, можна сказати, що «застрибнули» у проект на достатньо пізньому етапі. Точніше, режисер дуже хотів розпочати фільмування 17 березня, бо саме 17 березня німці захопили місто, де жила ця дівчинка. Для нього було важливо почати вже знімати саме у цей день. У нас на підготовку був лише місяць, але до цього вже проходили процеси з пошуку основних акторів у Лондоні. Ми саме до цього відбору не маємо основного відношення, наша мета полягала у підборі другорядних акторів та акторів масових сцен (всіх, у кого небагато тексту), адже, на жаль, у нас актори дуже добре англійською не володіють. Хоча декого ми все ж знайшли, як ви змогли побачити.
– Так, з українських акторів можна сказати, що Богдан Рубан прокинувся відомим на весь світ. А яка робота проводилася зі стилізацією та оформленням? Чи були складнощі?
– У стилістів арт-департаменту було значно більше роботи. Вони вдягали не тільки головних героїв, але й повністю безліч акторів масових сцен (до прикладу, у сценах із захопленням міста нацистами). Відверто кажучи, ми везли цілу фуру одягу з Києва до Львова: військову та цивільну форму. Реквізит збирали по всій Україні, адже усі меблі, й навіть дрібні аксесуари, наприклад жіночі помади того часу, у кадрі мали бути аутентичними.
На щастя, у Львові є багато можливостей знайти вдалі локації. Але з дозволами нам дуже сильно допомогла Львівська мерія та мер Садовий особисто. У нас була зустріч з режисером та мером міста: вони теж дуже захопилися цією історією та допомогли нам під час документального оформлення всіх домовленостях щодо громадських об’єктів.
Крім того, нам треба було прибирати повністю всі сучасні мотиви з фасадів будівель. От до прикладу, кондиціонери. У Києві навіть на старих будівлях вони є всюди, але добре, що у Львові фасади максимально збережені. Все залишає свій колорит!
– У фільмі дія закінчується у потязі, що дуже схожий на той, що стоїть в Аушвіцу… Ви його теж знайшли в Україні?
– Так-так, він знаходиться у Львові на вокзалі. Там є спеціально відведена окрема колія, щось на кшталт музейних вагонів. Якраз там і знаходиться декілька товарних вагонів, які використовувалися за часів СРСР. Вони дуже схожі, тільки маркування було радянське. Подібний експонат ще є у львівському музеї терору, але там представлений лише один вагон та нам би не вдалося показати масштаби ситуації та кількість людей, яких направляли до Аушвіца та інших таборів. Ми навіть уявити не могли як вони їхали так три дні з двома відрами на підлозі.
– Щоденник Єви якраз на цьому місці й обривається…Дівчинка дійсно хотіла стати фоторепортером і сьогодні з нашими технологіями їй це вдалося завдяки вам. Я правильно розумію, що це перше кіно в інстаграм-форматі?
– Наскільки мені відомо, так.
– Навіть якщо було, то воно точно не мало світової популярності. А до кого та коли прийшла така ідея?
– Ідея повністю належить режисеру та його доньці. Коли Маті сказав, що хоче створити фільм про жертв Голокосту, орієнтований на молоду аудиторію, то Майя запропонувала зробити це саме в інстаграм. І навіть вже їм хтось писав, ніби як можна було створити таку важливу тему в інстаграмі – місці, де все надто поверхнево. На що вони дуже добре відповіли: «Інстаграм не є «поверхневим» ресурсом. Він повністю залежить від того, що у нього викладають. Треба просто викладати глибинні речі і люди їх побачать». Як ми бачимо зараз, ідея дійсно була геніальною.
– Про це, як бачимо, свідчить навіть кількість підписників.
– Це лише підписники! А вони кажуть, що переглядів понад 150 мільйонів! Я навіть боюся називати цю цифру. Просто багато хто дивився цей фільм, не підписуючись на акаунт. Ми бачимо тільки частинку аудиторії, а переглядів значно більше.
– Можливо вам відомо, чи хотів би режисер продовжувати такий формат подачі проектів?
– У нього було багато продюсерських проектів, але це його перша режисерська робота. До речі, через це ми теж дуже переживали, адже специфіка роботи, звичайно ж, значно відрізняється. Але йому вдалося. До того ж, формат інстаграму не має якихось чітких законів, і тому режисер має певну свободу. Це кіно, але воно все ще схоже на інстаграм-історію будь-якої людини. Він казав, що створив фонд для кінематографа і буде продовжувати знімати – це 100-відсотково. Невідомо, чи це буде саме в форматі інста-сторіс, але все ж…До того ж, йому дуже сподобався Львів! Він сказав, що обов’язково до нього повернеться. Саме тому всі рішення прийняли так швидко: побачили Львів та зрозуміли, що це саме те місце.
“Пам’ять про Голокост за межами Ізраїлю зникає. Ми подумали: а зробімо щось справді вибухове. Ми знайшли журнал і сказали: «Припустімо, що замість ручки і паперу Єва мала смартфон і документувала, що з нею відбувається. Так ми помістили смартфон у 1944 рік»”,
– розповів Кохаві американському виданню The New York Times.
Єва, дякуємо за мрію! Вона здійснилася.
Інтерв’ю проводилось у форматі телефонної розмови. Усі фотоматеріали належать правовласникам та були вперше опубліковані в Instagram акаунті.