Група дослідників з Великої Британії та США знайшла у покладах силурійського періоду викопні рештки безхребетної тварини. Через велику кількість щупалець та дивовижну форму дослідники назвали цю істоту Sollasina cthulhu на честь фантастичної істоти, стародавнього темного божества Ктулху з романів Говарда Лавкрафта.

Ктулху та інші голкошкірі

“Вчені знайшли Ктулху” – саме так виглядає у максимально скороченому вигляді ця новина на різних сайтах. Насправді, фантастична морська істота з 45 щупальцями з глибокої давнини – реконструкція, яка здатна спричинити приплив творчої активності у письменників, які спеціалізується на жахах.

Ктулху повністю відповідає своєму імені, яке у сучасних медіа давно вже стало символом усього жахливого та загадкового. А той факт, що справжній ктулху, на відміну від книжкового, був усього 3 міліметри у довжину, справи принципово не змінює.

Комп’ютерна 3D-модель викопних решток Sollasina cthulhu. Джерело: Imran A. Rahman et al.

А от оригінальна стаття групи вчених з Великої Британії та США показує, що зовнішність та назва у цій істоті це не найцікавіше. Ктулху відноситься до голкошкірих – групи, яка є віддаленим родичем хордових, попри їхню зовнішню несхожість. Власне, личинки деяких голкошкірих, за сучасними уявленнями, нагадують спільного предка усіх вторинноротих.

Сучасні голкошкірі охоплюють такі різні за будовою тіла організми як:

  • морські лілеї (переважно м’якотілі прикріплені до дна істоти із радіальною симетрією),
  • морські зірки (відносно рухливі придонні хижаки, які в процесі еволюції набули п’ятипроменевої симетрії),
  • морські їжаки (малорухливі всеїдні істоти з куполоподібним тілом та довгими голками) та
  • голотурії або морські огірки (істоти з білатеральною симетрією та майже відсутнім зовнішнім скелетом, що ведуть малорухливий образ життя).

Коротка історія голкошкірих

Офіоцистодія Euthemon. Джерело: Charles Schuchert

З огляду на таке різноманіття і надзвичайну стародавність голкошкірих (а найдавніші з них з’явилися ще у кембрійському періоді, понад 500 мільйонів років тому), вчених цікавить складна і драматична історія організмів, які за весь час свого існування кілька разів змінювали план будови свого тіла. Інтриги додає й те, що значна частка з 13 000 викопних видів голкошкірих, відкритих сьогодні, не відноситься до жодної з вищезгаданих груп.

Власне, нововідкрита Sollasina cthulhu і відноситься до викопного класу Ophiocistioidea. Цікавим є те, що всі 13 досі описаних видів цього класу знайдені у єдиному місці на Землі – у покладах в англійському Херефордширі, які датуються силурійським періодом з віком 430 мільйонів років. Офіоцистодії, на думку багатьох вчених, є пращурами сучасних голотурій та морських їжаків, попри те, що вони досить слабо нагадують своїх нащадків.

Про що розповів “ктулху”?

І ось з’явилася “ктулху”, яку правильніше б було назвати “соластіною” за її родовою назвою. І цікава вона не кількістю своїх щупалець, а добрим ступенем збереженості. Голкошкірі, завдяки зовнішньому скелету, що добре кальціфікується, взагалі досить непогано зберігаються. А тут вчені отримали дійсно добре збережений зразок, який дозволив їм детально вивчити будову викопних голкошкірих.

Виявилося, що попри п’ятипроменеву симетрію свого трьохміліметрового тіла та схожий спосіб життя, соластіна не була близьким родичем морських зірок. Вчені помістили її та інших офіоцистодій між  морськими їжаками та морськими огірками, відмічаючи присутність у ній ознак обох класів. З морськими їжаками нову істоту споріднює досить складна будова ротового апарату, у той час як слабкий розвиток зовнішнього скелета наближає її до голотурій. Врешті-решт, провівши аналіз усіх ознак, вчені дійшли висновку, що найближчим сучасним родичем “ктулху” є саме морські огірки.

Нове відкриття у черговий раз доводить нам, що в еволюції схожість форм мало про що може сказати. Різні групи організмів протягом свого розвитку можуть створювати геть несхожі одна на одну гілки, спорідненість яких можна встановити тільки вивчивши анатомію та порівнявши викопні рештки з сучасними організмами.

Proc. of the Royal Society B (2019), doi: 10.1098/rspb.2018.2792.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.